📻 - Słuchaj nasze radio online ▶ 🔊

Милосердя Дамiяна

„Єдны другым най спiшат з помочом.” 1 П 4,10

Демко iшол улицьом, мiцно тримаючы маму за руку. Ден был сонечний i барз морозовий. Дерева як з байкы – пухкы.  Сьнiжок скрипiл пiд ногами. Мороз легко щыпал в нис i лица, але Демкови было теплiцько в пухкiй курточцi i зимовых черевiчках. З червеным паском i темным шаликом выглядал як гиль, i так iшол пiдскакуючы з радости. Хлопцю было весело – може за то, же была недiля i лекциi одробил юж вчера, а може за то, же няньо купили му нове чачко.

Был цiлком в чудовым настроi. Мама затримали ся на хвилю при купецкiй будцi з овочами. Червены ябка, пахнячы мандаринкы i помараньчы, цитрины! Аж слинка полетiла Демкови. Мама, видячы захоплiня Демка, скєрували ся до продавчынi. По пару мiнутах хлопец з радистю обсервувал, як кольоровы овочы змiняют мiсце – зо скринок до шелестячой торбинкы. Зачал собi выображати, як з помараньчы зробит квiточок, як гардi будут ся представяти на столi яблочка…

Нагло почул голос старушкы. Нехтячы дуркнула Демка, вытягнула руку до продавчынi i попросила:

– Моя дорога, прошу, дай мi яблочко. Я єм  голодна, iщы нич гнескы не iлам, зле ся чую…

Хлопец не чул, што одповiла продавчыня. Не одруваючы зира, позерал на старовинку, на тонiську, трясучу ся руку, на єй старі, знищені пальто i черевiкі. На головi мала стару вовнянку, з пiд котрой вызерала iщы єдна, бiла дзьопа.

Дамiян вспомнул собi свою бабусю Нiну. Они тыж в зимi носили двi дзьопы. Представил собi iх добры, праменны очы, тепло iх рук, напалений горячий пец i як частує вшыткых смачном начынком.

По лици старушкы поляла ся сыза. Демкови здавало ся, же то його бабуся Нiна – в лахманах, голодны i самы.  Посмотрил ся хлопец на старовинку, котра постановила глядати щесьця в iнчого продавця. Дамiан гвожыл руку до торбинкы, нашол там яблко, помараньчу… здає ся, же то цитрина, може нi – мандаринка. Вынял вшытко, што могло ся змiстити в його дiточых ручках i подал старушцi. Iх очы ся стритили i Демко ледво вышептал:

– Прошу, то для вас!

Сызы заблиснули в його очах. Хлопец шмарил ся до мамы, притулил ся, потягнул за руку:

– Ходме, скорше!

Одходячы, Дамiян одвернул ся. Старушка все iщы стояла в тым самым мiсци. Сховала овочы до кышенi, в руцi тримала лем велькє, червене яблко. Зауважыл, же старушка прекстила ся i усьмiхнула. Хлопец зитхнул i скоро пiшол з мамом.

Юж тераз Демко знал, же при нас жыют люде, котры потрибуют не лем тепла сонечного, але i тепла близкых. Як то добри, же вiн, Дамiян, може iм в чымси помочы.

o.Bogdan

Dodaj komentarz